Розбіжності в грецькому та російському православ'ї

Богемні подорожі не лише по Богемії

Україномовний гід по Празі та Чехії Віталій Кравець

Гід по Чехії
З 2001 року на ринку туризму
+420720694262, korolucha@atlas.cz
+420720694262 korolucha@atlas.cz
Email,    Mobil,    Viber,    WhatsApp
Логотип
Email,  Mobil,  Viber,  WhatsApp
+420720694262
korolucha@atlas.cz
Перейти до контакту

Розбіжності в грецькому та російському православ'ї

Екскурсії по Празі та Чехії українською
Опубліковано автор Vít Kravec вхід Богослів'я · 16 січень 2023
Tags: УПЦПЦУросійськацеркваавтокефалія
З наданням Константинопольським патріархом автокефалії Православній церкві України в 2018 був шанс у всіх православних України досягти єдності. Константинопольский патріарх спробував стати посередником між розділеними гілками українського православ'я після майже трьох десятиліть очікування, що це зроблять українці самі, або що українське питання подібним способом вирішить московський патріарх. Саме посада московського патрарха, котрий правдами чи неправдами офіційно мав в своїй юрисдикції цілу область колишнього СРСР з винятком Грузії, зобов'язувала до активних дій в дусі канонічних правил та в братської любові. Константинопольський патріарх перед об'єднавчим собором з'ясовував позицію щодо більшості українських єпископів всіх трьох гілок українського православ'я. І з боку УПЦ (РПЦ в Україні) очікувалася більша участь. Але замість повного об'єднання навіть після проголошення автокефалії Православної Церкви в Україні частина духовенства УПЦ, особливо вищого, не поспішає зі зміною юрисдикції на українську. Більше того, колишній глава УПЦ КП патріарх Філарет теж відмовився від приналежності до єдиної ПЦУ. Виною тому є сумніви через викривленні уяви про Церкву і автокефалію, які духовенство РПЦ і з вдадика Філарет отримали під час навчання в російських духовних школах. То ж що їм здається неправильним і чому вони помиляються? Спробую пояснити головні тези в чотирьох питаннях.

1. Чи є ПЦУ справді автокефальною, якщо не має свого патріарха?
2. Чи є церква автокефальною, якщо отрмує Святе Миро від Константинопольського патріарха?
3. Роль Константинопольського патріарха, як установи для подання апеляцій з інших автокефальних церков.
4. Інші історичні відмінності грецької та російської традиції.


1. Митрополит, чому не патріарх?

В російській традиції церковна ієрархія має строгу армійську вертикаль, властиву російському самодержав'ю, у котрому вона сформувалася. Головний є майже одноосібно патріарх. Він легітимізує свої найважливіші рішення через формальні одобрення синодом. Собор, як найвищий орган церкви не скликається регулярно, хоч це передбачує статут РПЦ. Збирається майже тільки на вибори патріарха. Таким чином в міжсоборний час повністю незалежний патріарх є головним уособленням автокефалії РПЦ в очах її віруючих. Під патріархом є залежні від нього митрополити, які керують РПЦ в Україні, в Білорусі чи просто в важливіших областях. А під митрополитами є рядові єпископи. Почесніші з них називаються архиєпископами. Віруючі РПЦ, які незнайомі з іншою, ніж російською традицією, сприймають тому митрополичий титул Київського митрополита, як нижчий за патріарший. Тому нібито є автокефалія ПЦУ неповноцінна. Насправді ж патріарший титул не є обов'язковим атрибутом автокефалії!

Всі єпископи є з богословського погляду рівними між собою послідовниками апостолів з однаковою владою в межах виключно своїх єпархій. Тому і патріарх крім кервництва цілою церквою має й свою конкретну єпархію, як один з рівних. Титул єпископа, котрий є головою автокефальної церкви, залежить від тільки місцевої традиції. Наприклад, в Константинопольскій, Антиохійській, Єрусадимській, Російській, Грузинській, Сербскій, Болгарській, Румунській автокефальних церквах голову церкви називають патріахом. Голову Олександрійської церкви називають папою, як віддавна був звичай називати і у голову церкви у Римі. В Польській, Чеській та Словацькій, тепер ще в Українській і нововизнаній минулоріч Охрідській (Македонській) церквах є головю митрополит. А тепер найцікавіше, в Елладській (грецькій) та Албанській церквах на чолі церви є архиєпископ. З погляду російського православ'я архиєпископ би мав бути звичайним головою кількох районів, максимально однієї області. Мав би підлягати митрополитові і патріархові. Але в Греції навпаки архиєпископ є найпочесніший титул виключно для голови цілої церкви! А митрополитами в Греції називають всіх найнижче поставлених єпископів. Тож ці архиєрейські титули мають відмінні значення в різних країнах залежно від місцевих звичаїв. Для статусу автокефалії не має жодного значення патріархом, митрополитом чи архиєпископом буде називатися єпископ на чолі церкви!

З мого погляду, титул митрополита Київського відповідає тисячолітній традиції православ'я в Україні. Копіювання російської ієрархічної драбини би могло зваблювати до копіювання й решти звичаїв російської церкви. Ще недавно патріарша УПЦ КП на чолі з Філаретом повністю копіювала структури російської церкви включно з її вертикаллю влади, богослужбовими особливостями, мелодіями й іншими звичаями, лиш з перекладом українською мовою. Хоч я ще застав і в УАПЦ патріарха Мстислава, але певен, що з титулом митрополита Київського на чолі церкви можемо краще усвідомлювати потребу ідентичності української церкви, необхідність повернення від насаджених російською церквою звичаїв до кращих грецько-українських традицій. Дещо про це скажу в четвертій частині.


2. Святе Миро.

У російських духовних школах вчать, що освячення власного Мира є одним з атрибутів незалежності церкви. У Росії це твердження вважають бездоказовою аксіомою. Вбачають у цьому самодостатність і незалежність. Так зараз УПЦ оголосила, що якщо ПЦУ має отримувати Святе Миро з Константинополя, а УПЦ буде його готувати сама, то ніби є УПЦ незалежнішою, ніж ПЦУ. Однак, історично, канонічно, теологічно немає жодного зв’язку між місцем приготування Мира та автокефалією.

У ранній християнській церкві миропомазання робили єпископи виключно самі. Це досі збереглося в традиції римо-католицької церкви. Православні єпископи делегували виконанням Миропомазання своїх підлеглих священиків, котрі проводять його одночасно з Хрещенням. Причиною ймовірно була небезпека частих подорожей єпископів по грецьких територіях під час довгих війн з мусульманами. Теоретично, у разі крайньої необхідності, кожний єпископ, який знаходиться в євхаристичній єдності з Церквою, як наступник апостолів може освячувати Миро сам. Хоч це не робиться в сучасній традиції, неможливо ставити під сумнів дійсність такого свячення. Спільне освячення Мира за участю більшої кількості архиєреїв і патріарха не є обов'язковим. Патріарх, з погляду вчення Церкви про три ступні церковної ієрархії, є таким ж єпископом, як і решта інших. Титули митрополитів, архієпископів і патріархів не важливі для існування церкви, як містичного Тіла Христового. Ці відмінності в титулуванні єпископів важливі лише для земної церковно-правового самоврядування відповідно до місцевої традиції. Спільне освячення мира не є обов'язковою умовою, але є важливим символом церковної єдності. Наприклад, не тільки ПЦУ, але навіть Єрусалимська православна церква отримує миро з Константинополя. Це не є для Єрусалиму символом залежності від Вселенського Патріарха чи Стамбула. Це є символом єдності автокефальних церков у сучасному розділеному світі. Як символ єдності делегують своє духовенство на спільне освячення Мира в Константинополі, і так потім привозять Святе Миро освячене молитвою Вселенської Праославної Церкви до своєї помісної православної церкви. Для Православної Церкви України, як нової адміністративної структури в Тілі Христовому, можливість участі в освяченні Святого Мира в Константинополі є особливо необхідною демонстрацією єдності зі світовим Православ'ям.

Московська церква останні майже 600 років жила в інших умовах, які вплинули на погляди росіян. Уже з 1448 року почали призначати митрополитів в Москві без згоди Константинополя. Таким чином московська церква була півтора століття в невизначеному стані розколу - без патріарха, але й без автокефалії, поки не отримала автокефалію з патріаршим титулом 1589 році. Весь цей період київська церква аж до 1686 року належала до Константинопольського патріархату з митрополитом в Києві. У Москві через самочинний розрив церковних зв’язків із Константинополем дуже скоро були змушені почати готувати своє власне Миро. Це самостійне мироваріння історично стало вважатися росіянами атрибутом незалежності московської церкви Тому в московській церкві досі без богословського чи канонічного обґрунтування помилково сприймають мироваріння, як атрибут повноцінної автокефалії.


3. Чи може Константинополь бути апеляційною установою для інших церков.

Церковне право, тобто канони, було створене в середні віки і виходить з традицій часу свого створення. Тому в обговоренні букви закону для правильного розуміння його духу потрібно їх сприймати саме поглядом тієї доби. Канони створювалися на соборах, як конретні відповіді на конкретні проблеми й мали послужити прикладом для вирішення подібних ситуацій в майбутньому. У середні віки учень дуже поважав свого вчителя. Шлях від початку навчання до самостійної праці тривав багато років. Менш досвідчені зазвичай зверталися за порадою до більш досвідчених. Це було дійсне і в питаннях права. Наприклад, для міст з Магдебурзьким правом найвищою апеляційною установою було місто Магдебург, з Нюрнберзьким - Нюрнберг ітп. Правителям ненімецьких країн не подобалося, що їхні міста в спірних питаннях зверталися до іноземних апеляційних місць. Усі міста з міським правом були рівноправними, але разом з тим існували міста з більшим авторитетом і досвідом для вирішення складніших спірних питань. Не багатство і сила були вирішальними у визначенні правового авторитету міста. Вирішальним було те, яке місто стало джерелом права та традицій для інших новостворених міст. Цей принцип авторитету джерела права застосовується і у релігійно-правових відносинах.

Історично до розколу в міжсоборний час вважався першим авторитетом єпископ Риму. Так було аж до Великого розколу в ХІ столітті. Для церковного права не було вирішальним те, що столицею був Константинополь. Рішенням Всецерковного собору 451 року Константинополь був піднесений до другого місця, але не на перше. Тільки після розділення Церкви, коли було вилучено Рим, став Константинополь найвищим місцем для подання апеляцій з інших церков. Константинополь є вищою установою для вирішення спірних питань в православних церквах. Вищою є тільки Всецерконі собори і наради, як остання на Криті в 2016 році. Там між іншим планувалося сформулювати правила надання автокефалії. На жаль Російська церква і її найближчі союзники не взяли участь у соборі, тому найважливіші й найскладніші питання так і не обговорили.

У Росії через відмінний історичний досвід в останніх 600 років сформувалися інші уяви, ніж в історичних грецьких патріаратах.

По-перше, з 1448 року росіяни в зв'язку з розколом через обрання своїх митрополитів всупереч Константинополю більше не могли апелювати до Константинополя.

По-друге, вирішальну роль у російському сприйнятті автокефалії відіграє царський експеримент 1721-1917 років. Від царя Петра І до падіння самодержавства Московський патріархат був єдиний в Православ'ї без патріархів. Офіційно мав головою церкви колегіальний орган - священний синод. Але збирав синод єпископів призначений імператором міністр з титулом обер-прокурора. Він фактично виконував традиційну адміністративну (не літургійну) роль патріарха в церкві. Оскільки призначав обер-прокурора цар, то саме він був фактичним головою російської церкви. Оскарження його рішень в Константинополі було з погляду російської державності би було неприпусним. Не міг дозволити цар, щоб його рішення стосовно церковних питань можна було оскаржувати у Константинопольского патріарха. Тим би цар перестав бути самодержцем.

По-третє, остаточно затвердилося хибне уявлення про сенс і мету автокефалії аж в другій половині ХХ століття. Це був час, коли Журнал Московської Патріархії дякував Комуністичній партії Радянського Союзу за турботу про радянський народ і мир у всьому світі. Усі республіки і церкви соціалістичного блоку були рівноправними, але Москва була рівноправнішою, бо була більшою і сильнішою. У такому стані РПЦ після другої світової війни створила дві автокефальні церкви в комуністичних країнах: сучасну Польську Православну Церкву і Чехословацьку Православну Церкву. Пізніше ще витврили досі невизнану греками Американську автокефальну православну церкву. Ці дві «сталінські», й одна «радянська» автокефалії разом з іншими радянськими сателітами мали згідно з задумами московських правителів допомгти взяти під контроль цілу Православну Церкву у світі. Через велику кількість православних церков з комуністичних країн-сателітів мало на користь інтересів Москви змінитися співвідношення голосів на всеправославних нарадах. Шість грецьких церков мало б слабший голос, ніж дев'ять проросійських з комуністичних країн і з Америки. Проте скликати в радянській Москві Всеправославний собор та створити релігійний прорадянський інтернаціонал не вдалося. Але встиглося через навчання заграничного духовенства в московській духовній академії передати своє невірне розуміння незалежності церкви до декотрих інших комуністичних країн.

Важливо ще усвідомити, що сучасна канонічно-територіальна суперечка у Православ’ї почалася насправді не з України, а з радянської церковної політики! Зауважимо, наприклад, що приєднання турецького Криму чи румунської Бессарабії до Російської держави не створило євхаристійних розривів ні з Константинополем, ні з Румунією, хоч РПЦ відразу підпорядкувала Москві місцеві храми. Зі зміною національних кордонів чином може змінитися адміністративна організація церкви. Країни, приєднані до Росії, зазвичай ставали частиною Російської церкви. Але в протилежному випадку, коли країна відокремлюється від Росії, Московський Патріархат ніколи не відпустить! Москва не визнавала автокефалію Польської Церкви 1924 року в незалежній польській державі, подаровану Константинополем. Але після війни сама подарувала автокефалію Польській Церкві в Сілезії, Помор’ї та Східній Галичині, які ніколи не були канонічною територією Москви, і тому Москва зовсім не мала права вирішувати їхній канонічно-правовий статус. Грецькі церкви не визнали ніколи московське надання автокефалії Чехословацькій церкві, ні Америвканській Церкві, тому що РПЦ діяла там однозначно за межами своєї канонічної території. Згідно з документами 1589 року, титул Московських єпископів є Патріарх Московський і Північних земель. Навіть патріархами всієї Русі московські єпископи почали називати себе самовільно.

В російському світосприйнятті є зовсім незрозуміло, що авторитет в Православ'ї не визначається силою. Це тому, що в середньовічній Росії не було традиції місцевої демократичної самосправи ні в містах, ні в церкві, ні не було ремісницьких цехів (професійних демократичних об'єднань середньовічних ремісників), тим більше не було античного грецького досвіду з демократією. Авторитет в російській уяві мусить бути пов'язаний виключно з владою. Але Константинополь є авторитетом в іншому сенсі, як джерело канонічного права, що може його правильно тлумачити в дусі Православ'я. Тому має авторитет і без влади. Тому є Константинополь місцем для подання апеляцій в період між Всеправославними Соборами.


4. Інші історичні відмінності грецької та російської традиції.

Погляд на російське православ'я з Греції. Цей список не мій. Я натрапив на це в інтернеті. Я лиш додав пояснення, без котрого би багато хто не зрозумів, про що йдеться.

— Замість Євангелія в Росії для домашнього читання рекомендують «Домострой».
Це твердження застаріло приблизно на 100 років. Книга «Домострой» з падінням самодержавства втратила своє значення в Росії. Але тепер замість читання Святого Письма переважає читання памфлетів невизначеного походження з апокаліптичними пророцтвами різних старців.

- Поняття «Третього Риму» і месіанства російської нації.
Багато росіян автоматично вважають себе православними, навіть якщо не ходять до церкви, не знають молитов, ані Символу віри. Свята Русь в їхній уяві завди врятувала світ, навть коли була безбожним Радянським Союзом. За це росіянам мають бути надзвичайно вдячні всі на планеті. За словами президента Путіна, якщо буде ядерна війна, росіяни підуть в рай, а решта людей просто помре.

– Очікування антихриста, а не другого пришестя Христа.
Очікування повернення Христа і припинення несправедливості є світлою стороною християнського вчення про кінець цього світу. Воно сформульовано в останньому реченні Символу віри: очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Росіяни ж в основному очікують не другого приходу Христа, а жахів апокаліпсису, про що постійно нагадують брошури сумнівного походження. У брошурах не забувають згадувати про месіанську роль Росії.

- Відсутність інтересу до вивчення Біблії, до осмисленої участі в зрозумілому богослужінні.
Нерозбірливе швидке читання церковнослов'янських текстів під час вечірніх і ранкових богослужінь марнує двохтисячолітню літературну творчість православних богословів і поетів. Якщо текст зрозумілий, віруючий може прослухати весь Новий Завіт і значну частину Старого Завіту лише регулярно відвідуючи богослужіння. Читання тексту Біблії супроводжується на вечірній та ранковій службах піснями, що тлумачать Святе Письмо та розповідають в поетичній формі про історично важливі події та церковні особи. Без перекладу на зрозумілу мову більшість віруючих РПЦ лише вислуховують незрозумвіле тренування священників у швидкому читанні церковнослов'янською мовою.

- Молитва «ногами»
Оскільки люди не розуміють богослужіння без спеціальної мовної підготовки, для багатьох стає цінною не їхній зміст, а їхня тривалість. Православні віруючі здатні витримати 5 годин «всенічного» святкового богослужіння, не розуміючи його сенсу. Є така ритуальна нісенітниця, що на свята вранці служиться вечірня разом з утренею та літургією. Попросимо Бога, щоб о 8 ранку дав нам спокійний сон і тоді відразу приступимо до ранкової служби. Страшна нісенітниця. Але в народній уяві довше – краще, і бабусі героїчно стоять по 5 годин, не розуміючи почутого.

- Магічне сприйняття Таїнств.
Через нерозуміння змісту сприймається читання богослужбових текстів простішими віруючими як потужні магічні заклинання для різних потреб. Популярність освячення всіляких речей, автомобілів, космічних ракет і навіть атомної зброї дійсно знаходиться на межі з магією. Якщо б вживався хоча б правильний вираз «благословення" речі на якусь добру справу, але у зв’язку з обрядом вживається зазвичай народний вислів "освячення", яким нібито наповнюється надприродньою силою освячена річ.

- Суворий дрес-код, особливо для жінок.
Доречною вимогою є в храмі головний убір для жінок і не дуже відкриті інші частини тіла. Але обов'язок купувати традиційну російську хустку біля входу російських монастирів відлякує від святинь багатьох відвідувачів храму, що шукають люблячого Бога.

- Ретельне дотримання дієтичних приписів посту.
Те, що російська армія під час Великого посту ввійде в сусідню країну й повбиває правосланих віруючих, засмутить російського священика менше, ніж з'їдений шматок м'яса.

- Страх перед Євхаристією.
У церквах грецької традиції Причастя не обумовлюється обов’язковою попередньою Сповіддю. Перешкодою вважається лише важкий гріх. Для християнина добре шукати опори в тілесній єдності з Христом. Причащаються часто. Сповідаються, коли відчувають потребу чи, наприклад, в добі посту. У Росії мирянам заборонено Причастя без попередньої сповіді.

– Кожен священик, навіть молодий нововисвячений, автоматично в російській церкві займається сповідями. Так стає для багатьох і духовним порадником незалежно від свого власного духовного досвіду. У грецькій традиції сповідає не кожен священик, а з благословення єпископа духовно зріліший досвідчений священик, який здатний дати добру пораду в духовному житті. Сповідь в російській церкві, на жаль, не завжди є ліками для душі сповідника. Сповідь залишається скоріше на римо-католицькому юридичному рівні визнання провини та прощення провини. Сповідь здебільшого відбувається поспішно, формально, під час самої літургії, безпосередньо перед Прийняттям. Хоча формальна індивідуальна чи спільна загальна сповідь є тенденцією в усьому християнстві в сучасний стрімкий час, на жаль. Мабуть краще не зв’язувати Сповідь і Причастя в одне нероздільне дійство, щоб це не сприймалося вірними як єдине Таїнство. Щоб у них не склалося враження, що важливо не грішити саме в цей короткий час між Сповіддю і Причастям.

- рабська покора владі.
У ряді богослужбових текстів грецький вислів «дитя Боже» перекладається церковно-слов'янською і російською, як «раб Божий». Тоді загальне рабське смирення сприймається як Божий стан.

— Шалене багатство монастирів, якщо вони можуть собі це дозволити.
Без коментарів.

- Незрозуміла пристрасть до читання канонів, акафістів і розлогих молитовних правил.
Будучи спочатку церковними піснями релігійного змісту з повторюваною строфою, акафісти сприймаються багатьма російськими віруючими як види заклинань з особливою цінністю і силою. Часто буває так, що спільну молитву на літургії вони сприймають як менш ефективну, ніж читання спеціального канону чи акафіста після літургії.

– Повне ігнорування канонічних норм. Про них згадують лише тоді, коли потрібно щось заборонити, позбавити когось сану чи проголосити комусь анафему.
Щось згадувалося вище, як, наприклад, заміна Петром І патріарха на обер-прокуроа, проголошення автокефалії в Америці, виголошення анафеми повстанцям проти царської влади (Степанові Разінові, Іванові Мазепі).

- Сервільність. У виборі між народом і владою ієрархія російської церкви завжди стоїть на боці влади.
Загалом Російська Церква протягом останніх 350 років завжди підтримувала владу. Виняток був лише на початку більшовизму.

– Емоційно, з грецької точки зору, російське православ’я похмуре, тривожне, дещо пригнічене.


Завершення

Православ'я не забороняє національну варіативність зовнішніх атрибутів церковного управління при дотриманні головних засад Православ'я: православного віровчення та апостольського спадкоємства. Наприклад, у Москві до XVII століття хрестилися двома пальцями, а не трьома, як решта православних у світі. Але від того не були менш православними. Багато позитивних змін в московській церкві, що наближали московську церкву до грецької, настало завдяки впливу Києво-Могилянської академії після злучення України з Московією. Але незадовго ціла низка розбіжностей російської церкви в порівнянні з грецькою з'явилася в рамках «європеїзації» Російської імперії в період від царя Петра І до царя Олександра ІІ. За європейськими зразками російські імператори вдосконалили техніку, державне управління, армію, але мало зробили для модернізації суспільних відносин.  Відколи в 1721 році стала російська церква невід'ємною частиною державного апарату, корисні для збереження самодержавства англіканські протестантські та латинські католицькі церковні елементи вносилися в російську православну церкву. У другій половині ХІХ століття з усієї Європи лише в Росії були найкращі умови для розквіту православної богословської філософії, пристосованої до потреб часу. У той час Російська церква мала великий вплив на інші слов'янські православні церкви, котрим передала свої уяви. Хвороби російського православ'я успадкувала і нова українська церква. Зараз для українців важливо, щоб змогли повернуться до традиційного грецького й українського сприйняття православного життя.


Email,    Mobil,    Viber,    WhatsApp
Назад до змісту